Топ-2009. Література

Не зчулись, а вже добігає до кінця перша декада ХХІ століття. Припустимо, що ми в маршутці, люди туляться один до одного, як ті оселедчики в олії. Що то за картина! Потерті джинси, картата куртка «мейд-ін-чайна», сумка через плече із зображенням американського прапора, стандартна зачіска з модної обкладинки, синці під очима, викохані блуканнями віртуальним світом, навушники, від яких луною йдуть шалені акорди бас-гітари... В одній руці у цього «дива» горнятко фаст-фудівської кави, в іншій – книжка... 
Яка ж обкладинка її вінчає?
На щастя, це питання зацікавило не лише нас. Яких тільки конкурсів та опитувань не навигадувано, аби визначити кращих з кращих на ниві сучасної української літератури.


Насамперед, скористаємося результатами Всеукраїнського національного конкурсу «Краща книга року», заснованого Державним комітетом телебачення та радіомовлення. Серед десятка номінацій, спрямованих на поціновування друкарської майстерності, розглянемо одну, для нас найціннішу – «Бестселер», створену для об’єктивного виявлення саме читацької думки.

Перше місце завоювала збірочка Марії Матіос з двох ідейнопротиставлених повістей: «Москалиця» та «Мама Маріца – дружина Христофора Колумба». Обидва твори є віддзеркаленням тематичної традиції кінця ХІХ століття. Читаєш, і пригадуються шкільні уроки української літератури... Коцюбинський...Кобилянська... Нехай їхня творчість і відзначається песимістичною одноманітністю, та все ж іноді приємно поринути у текст, позбавлений замашної лайки, надто відвертого змалювання усіх пікантних деталей інтимного життя героїв. Обидві повісті скажуть правдиве слово про Жінку. Її страждання, воістину залізна сила волі та, практично підсвідома, рефлекторна винахідливість Жінки постають у своїй непохитній величності. Що ж різнить «Москалицю» та «Маму Маріцу»? Це, перш за все, інтерпретація найглибшого людського почуття – любові. Якщо перша героїня доводить своїм прикладом можливість існування без цього душевного поривання, то друга – навпаки, робить любов життєствердним критерієм буття.


Далі на нас чекає несподіванка. Друге місце у конкурсі посів Улас Самчук та його вистраждана «Марія». І знову наперед виступає жінка-селянка, що є своєрідним уособленням неньки-України. Голодомор 1932-1933 років, усі ті всенародні страждання, тиранічні знущання правлячого режиму, моральна деградація суспільства, канібалізм (як її неминучий наслідок) та багато інших фактів, що змусять здригнутися від жаху навіть зовсім зашкарублого читача, є таким собі всеохоплюючим фоном. Номінування цього твору є ніби викликом пересиченій епатажністю українській літературі останніх років.


Диплом же третього ступеня дістався професорці престижного римського університету та дочці всесвітньовідомої поетеси Ліни Костенко – Оксані Пахльовській – за твір наукового характеру «Ave, Europe!». У нтому представлено історичний огляд подій Укрїни від падіння Берлінської стіни і до «післяпомаренчевої» регресії. Він розкриває усі ті перешкоди, що чекають на Україну на шляху до Європи з точки зору незаангажованого європейського науковця. Чи потрібні ми Європі? А, головне, чи потрібне нам те офіційне зарахуванння до кагорти європейських країн? Адже один лише такий бажаний статус не змусить стареньку бабцю без шматка хліба покинути жебракування, не зцілиць у мить усіх віл-інфікованих чи хворих на туберкульоз, і точно не зробить наших політиків безгрішними янголами. Ми маємо віднайти європейську утопію у власній національній свідомості, тоді й потреба в членстві в ЄС автоматично відпаде. Такий висновок робить авторка.

Крім державного, маємо ще кілька приватних конкурсів. Ось, наприклад, не можна оминути увагою відоме дійство, як «Коронація слова»( проект компанії «Крафтс Фудз Україна»). Адже тут відбирали письменників-олімпійців на свій лад.
Цього разу надзвичайно цікавою для аналізу є найпрестижніша та найрибутковіша номінація «Романи».
Отож, першою серед перших була коронована Галина Вдовиченко та її твір «Замок Гербуртів» (виданий під назвою «Тамдевін»). Німий похмурий палац, огорнутий незайманою природою українських Карпат, спостерігає еволюцію стосунків сучасної української художниці та науковця-геолога, що якраз займався дослідженням поведінки вовків у природньому середовищі. Закони вовчої зграї видаються досконалішими за людські... Цей твір можна віднести до жанру типового жіночого роману. Приємно гортати таку книжечку під жалібні завивання зими, коли руки зігріває горнятко гарячого чаю, а душу вишукане художнє слово.


На другому місці в нас «Мексиканські хроніки. Історія одієї мрії» Максима Кідрука. Що ж, назва твору вже знайомить нас з його головними героїнями: Мексикою і Мрією. От саме про другу крилату товаришку ми й поговоримо детальніше. Автор, запалений шаленим вогнем молодості, мандрує колоритною країною Південної Америки. За місяць він обходить шість мексиканських штатів та вісім великих міст. Піраміди ацтеків, місто майя, загублене в джунглях Юкатану...і, найцінніше, люди зі справжнім мексиканським темпераментом та щирими серцями... Своїми історико-географічними відступами твір дещо близький до документального жанру. Але відвертість, емоційність, величезна кількість смішних історій роблять ці подорожні нотатки перлиною художної літератури.


Останнє місце «Коронації» завоював історичний роман Юрія Сороки «Іван Богун». Приємно визнати, що доля справжнього українського лицаря ХVІІ століття не залишилась поза увагою сучасного автора. Неспокійні, бурхливі часи національно-визвольної війни... Чого тут тільки не було? Але письменник спромігся виокремити саме Івана Богуна як реалізатора цілісної індивідуальної програми. Саме Богун наважився протистояти фатальній для української незалежності політиці Хмельницького. Цей твір,як джерельна вода для спраглого, буде незамінним провідником шукачеві історичної істини.
Ще один конкурс на визначення найкращої книги України провів журнал «Кореспондент». Відбір проводився у два етапи. Спочатку шляхом читацького голосування було визначено десять найкращих книжок у двох номінаціях.


«Белетристика»:
1. Станіслав Константинов «Сутінки»;
2. Люко Дашвар «Молоко з кров'ю»;
3. Галина Вдовиченко «Пів'яблука»;
4. Ірена Карпа «Добло і зло»;
5. Лариса Денисенко «Сарабанда банди Сари»;
6. Андрей Мелехов «Vox populi";
7. Марія Матіос «Москалиця»;
8. Михайло Бриних «Шахматы для дебилов»;
9. Євген Положій, »Дядечко на ім’я Бог»;
10. Ірен Роздобудько «Дві хвилини правди»;
«Документалістика»:


1. Сергій Мирний «Жива сила»;
2. Дмитро Табачник «Утиный суп по-украински»;
3. Анатолій Кузнєцов «Бабий Яр»;
4. Сергій Руденко «Уряд Юлії Тимошенко»;
5. Віктор Савченко «Україна масонська»;
6. Виктор Киркевич «Киев для романтиков»;
7. Ігор Леськів «Солодкий газ Афганістану»;
8. Валерій Панюшкін, Михайло Зигар за участі Ірини Резник «Газпром, нова зброя Росії»;
9. Ярослав Грицак «Життя, смерть та інші неприємності»;
10.Оксана Пахльовська «Ave, Europe!».


Потім трійку фіналістів обирало високошановане журі, до складу якого увійшли такі поціновувачі українського слова(чи то російсього, але обов’язково пов’язаного з Україною): Святослав Вакарчук ( лідер гурту «Океан Ельзи»), Лесь Герасимчук (поет і культуролог), Олександр Коваль (президент Форуму видавців) та Тарас Федюк (президент Асоціації українських письменників).
В номінації «Белетристика» найкращим літературним здобутком року «Кореспондент» визнав «Сарабанду банди Сари» Лариси Денисенко. Тут не лише назва дивує читача своєю непередбачуваністю. Спочатку ми маємо справу із, здавалося б, звичайнісіньким для свого часу, відлюдькуватим представником схибнутих на роботі прототипів; спострігаємо його розлучення та «нову» закоханність, що проростає з колишніх захоплень... Надто буденно? Але ж ні... Врешті, читач засвідчує відродження особистості і справжнього почуття...


Друге місце виборола вже згадана нами сьогодні Галина Вдовиченко. Тільки цього разу переміг її дебютний твір – «Пів'яблука». Чотири подруги-львів’янки натрапляють на дивакуватий антикваріат – дерев’яне яблуко. Невідомий майстер, видно, вклав у свою роботу щось набагато більше, містичніше за звичайну майстерність, адже його виріб неминуче впливає на долі героїнь. І знову простота та досконалість описаних ситуації та переживань тішить око й душу... Читаюючи твори Вдовиченко, усвідомлюєш: ще не вмерло практично архаїчне прагнення авторів зберегти не лише зміст, а й художньомарковану форму власних висловлювань.
Ну, і, нарешті, останнім в номінації «Белетристика» був нагороджений твір Ірени Карпи «Добро і зло». Письменниця, вочевидь, «впала» у ностальгію. Книжка в двох розділах представляє собою зібрання спогадів безхмарного дитинства і дорослих пригод непосидючої героїні. Щось реальне, а щось – лише плід вічно живої фантазії... В будь-якому випадку це чудовий шанс пізнати Карпу краще. Комусь допоміг вроджений талант, комусь нашуміла епатажність, а хтось просто вразив оригінальністю ідеї...


Що ж до «Документалістики», то тут усі три місця, на противагу художній літературі, поділили між собою чоловіки. Не довіряють наші судді серйозні речі палкій жіночій душі.
Тож першим у нас виявився Віктор Савченко зі своїм науково-творчим доробком «Україна масонська». Тепер маємо історію про масонські ложі. Фактично, весь український уряд в період розпаду УНР (та й сам Тимчасовий уряд) складалися з масонів. Не варто навіть вже й згадувати імена світових геніїв, що належали до славнозвісних братств. Читачеві надається можливість спостерігати процес творення Європи «великими будівельниками» та України в ній, як невід’ємної частини єдиного цілого.
За масонами слідує «Жива сила» Сергія Мирного, що навіює сумні спогади про події весни 1986 року. Чорнобильська катастрофа. Її наслідки ще досі неподолані та,мабуть, ніколи такими й не будуть. Офіцер радіаційної розвідки, якому випала «честь» працювати на станції після сумнозвісного вибуху, щиро ділиться спогадами. Він розкриває перед нами наболілу душу, аби ми, наступні покоління, не повторювали помилок своїх батьків та дідів.


І останній документальний твір, удостоєний винагороди – «Уряд Юлії Тимошенко» Сергія Рудченко.Ну дійсно, куди ж Україні без політики? Книжка являє собою низку критичних досьє на вітчизняних урядовців; не оминає вона й теперішнього прим’єр-мініста та її найближче оточення. Жодному небайдужому громадянину не завадить знати більше про наших урядових керманичів. Бо, як-не-як, саме ми увірили у їхні слизькі руки державну владу. І забирати (чи то пак, видирати ) ту владу – наше законе право.
У цій номінації журі, мабуть, старанно оминало приперчених тем. Кому ж заважає спокійне життя?
Отака наша мандрівочка до «світу друкованого слова».

Що ж, цього року письменницька еліта проявила себе досить різнобічно. Історія української літератури засвітила кілька нових імен. Але, на жаль, перевагу все ж мають завсідники. Так, особливої пошани, як на мене, заслуговує корінна гуцулка, уродженка буковини – Марія Матіос, що справедливо здобула некоронований титул «грант-дами української літератури». За нашими спостереженнями вона відзначилась аж у двох вищезгаданих конкурсах. Крім того, до арсеналу здобутків письменниці не можна не зарахувати перемогу її роману «Майже ніколи не навпаки» в позаминулорічній «Коронації слова». До того ж, Марія Василівна є надзвичайно шанованою серед львівських читачів, де такі її книжки, як «Кулінарні фіглі від Марії Матіос» та «Чотири пори життя» визнані найпопулярнішими за результатами конкурсу «Найкраща книга 16 Форуму видавців» 2009 року. Що ж стосується відкриттів року, то тут ми, не без задоволення, спостерігаємо блискучу творчу еволюцію Галини Вдовиченко, головного редактора щоденної газети «Високий Замок». Уся її спадщина на сьогоднішній момент складається усього з двох, офіційно висвітлених, творів... Але ж які то твори! Обидва відзначені найвищими нагородами. Авторка просто не має права зупинятись, адже її багатющий творчий потенціал залишається все ще не реалізованим.


Що ж, на цьому і завершу. Маю вам щиро подякувати за увагу і побажати «смачного читання»!



Автор – Ангеліна Гусар,

резидент LitClub